Відсікай! Позитивний відгук на фільм «Будинок Слово»
Важко скласти неупереджену думку про це кіно після величезної хвилі обговорень. Але я не кінокритик, я лише блогер (а блогери — маленькі гвинтики у світі постправди), тож буде субʼєктивна, емоційна та упереджена думка.
Кіно мені сподобалось. Так, я не люблю так зване «якісне» в культурі, бо воно завжди неживе. Зробити якісне кіно не те щоб просто, але за певного досвіду у розвиненій індустрії це невідворотно. Якісне кіно — це коли є красива картинка, яка настільки звична та комфортна (навіть якщо розширює досвід, то на пару відсотків), що не відвертає увагу, та коли є історія, написана за всіма можливими канонами, прорахована, де творці точно знають де ви будете зачаровуватись героями, гидувати, хвилюватись, боятись та у яку секунду у вас потече сльоза. Таке кіно як ідеальний коханець із сартрівського оповідання, який робить все ідеально, але героїня нічого не відчуває окрім використаності.
Тож художнє кіно померло. Точніше, воно повернулось до свого витоку — до атракціону. Мейнстримне кіно настільки ж якісне, настільки пусте і переповторюване. Єдина причина, чому воно досі існує — нові покоління, або люди, які не в курсі історії кіно. Інше питання у тому, чи існує мейнстримне кіно в Україні, яке поставив Борис Філоненко у розмові про фільм із Яриною Цимбал, Олександром Гусєвим та Тетяною Пилипчук. Будинок Слово не мейнстримне кіно, але воно зроблене ніби з бажанням бути мейнстримним, і у цьому головна проблема.
Тож що мені сподобалось.
Це дуже метамодерний фільм, де мінімалізм та відстороненість поєднується із дуже простими, наївними натяками: уривки відомих цитат, Сковорода на стіні, анекдоти типу «трактор в полі дирдирдир».
Це навіть більше зафільмований спектакль, аніж кіно.
Якби автори не намагались створити клішоване кіно (кінокліше), то міг би бути шедевр.
У фільмі концентрат постатей, з якого неможливо зробити цільний фільм стандартного хронометражу. Про кожн(y)ого з них можна знімати окреме кіно. А про таких як Сосюра та Тичина — десятки різних фільмів, бо їх постаті потребують дуже різних поглядів.
Така ситуація нагадує фільм «Опівночі у Парижі» Вуді Алена, де герой потрапляє у місце, наповнене суперзірками 1920-х. Вони там приблизно такі ж пласкі та є відбитками їх популярного образу. І такий сюжет був би цікавішим для Будинку Слово. Хіба що їх яскраві відбитки ще формуються.
Формулювання «погане кіно» вважаю взагалі непристойними, бо ми живемо у суспільстві, де не існує жодного покоління, яке б мало змогу сформувати смак на гране кіно. Спочатку був радянський сміттєвий кінематограф, потім додався не менш сміттєвий американський мейнстрим.
Претензії до невідповідності фактам також недоречні. Це художній твір. Він має певний формат, в якому дотримання фактів не дасть зробити історію.
Інша справа, що це за історія та навіщо її саме так розповідати. Глядачу чітко говорять, що будинок побудували як пастку. Зрозуміло, що ця історія про віктимність, пасивність та обʼєктність, усе це зі шкільних підручників та журналістських статей «про культурку». З іншого боку, якби показали реальність, де вони самі побудували собі той будинок, то увесь фільм був би іншим, довелось би розкривати усі складності позицій, поглядів, боротьби угруповань, особливо у Літературній дискусії 1925–1928 років.
Це зробити можна хіба що у серіалі на багато сезонів і потребує великого таланту. Нам показали інтелігенцію УСРР, що живе у спеціальному будинку немов у зоопарку, який побудував для екзотичних тварин Сталін та який контролює якийсь всевладний масон-енкеведіст. Виходить ДАУ якийсь.
Якщо говорити про мінуси, то це недоречна bullshit bingo кліше зі шкільних творів. Якщо автори хотіли дійсно показати, що офіціантка — то Україна, то тут я погоджуюсь із Вірою Агеєвою:
«з чого це ми маємо асоціювати Україну з офіціанткою?»
Вона — єдина людина у вишиванці (окрім Вишні), що є неосвіченою прислугою, наївною та пасивною жертвою насилля. Раїса Троянкер більше пасує до образу країни, як вже несила втриматись до порівняння країни з жінкою, яку ґвалтують. Бо вона і захистилась, і принизила.
Дуже дивно розмірковувати де у фільмі Україна. Вона там очевидно де — в усіх мешканцях будинку.
Але якщо все ж довести таки метафору з офіціанткою до кінця, то попри підлу (отруєння навряд героїчна дія) помсту, вона зберігає дитину агента НКВС, який її зґвалтував. Але тут ще йде поміж рядків, що це не просто агент, це українець. Дивно, що він не -енко (хоча, звичайно, не дивно, тоді б уявний масовий глядач міг би заплутатись). У цьому випадку це має більше сенсу, бо за століття відбулось таке споріднення із російським, що ця радянськість та російськість у крові.
Так само й правопис української мови, яким ми сьогодні послуговуємось — результат сталінської реформи (на противагу більш автентичній Скрипниківці, або Харківському правописові) зближення з російською, і народний костюм як безальтернативний маркер сільськоорієнтованої національної ідентичності, та багато вад (окрім загальнолюдських) мають присмак цього злочинного акту.
Взагалі, як на мене, фільму нашкодила історія Володимира Акімова.
Фільм би не те що не постраждав, він би виграв від відсутності цього скотчем примотаного до сюжету персонажа та його керівника.
Сцена із кашею взагалі дуже комічна, так само як і персонаж Акімова. Там би й офіціантка відпала сама собою, і останні кадри не переводили б акцент з історії про письменників на історію другого плану, яку вирішили неочікувано зробити головною. Впевнений, це щоб в уяві творців тендітний масовий глядач не розгубився без історії про чорне та біле. Прям соцреалістичний підхід.
Що у фільмі сподобалось — дуже класна операторська робота. У фільмі багато чудових кадрів та сцен. Особливо сцена із дівчинкою у полі. Ця сцена зачепила мене найсильніше. Тільки заради неї варто подивитись фільм.
Псують враження діалоги. А Тарас Томенко примудрився нашкодити надміру театральними діалогами навіть документальній стрічці на цю ж тему. Яка, до слова, непогана. Так, я розумію, що діалоги — чи не найскладніша річ у кінематографі. Тож я б просто замʼютив багато з них.
Врешті, якщо сприймати фільм як набір пристойних кіноесеїв, грубо зшитих лінією Акімова та офіціантки. Але воно зшите як Джиперс Кріперс зшивав тіла. Огидно, не обовʼязково, суто через естетичні вподобання маніяка. Тож тут треба відсікати зайве.
Чи дивиться широка публіка кіно, зроблене для широкої публіки?
якщо перефразувати Павла Филиповича. А також питання, яке ставив Хвильовий у Літературній дискусії 1920х: «Просвіта чи Європа?» Тобто, якщо перекласти на сьогоднішню мову, «блогерство та журналістика для масових кліків та лайків, пости та тіктоки з потреби меншовартісно пишатись, чи товсті книжки, журнали, серйозні та компетентні матеріали, дискусії, дослідження власної культури та культур світу?»
Мені здається, що люди, які читали твори цих людей, здатні сприймати складні речі. А тим, хто знає авторів зі шкільної програми, важливіше відчути їх живими, яскравими, енергійними, повними задумів та потенціалу, а не з першої сторінки розстріляними. Відчути дух наших 1920-х. Дивитись на цей період як на наші 20-ті мені дуже подобається і я вдячний Ярині Цимбал за те, що вона активно працює над цим кутом зору.
Віктимність подачі також є не те що проблемою, скільки сумною ознакою часу. Хоч фільм закінчили у 2021 році. Альбом МУР, очевидно натхненний більше кіно, ніж іншими джерелами (ну окрім екзальтованих постів у соцмережах), довів до гротескного ефекту цю віктимність, до якогось рівня пародійного емо. Цікаво, що тільки Семенко вийшов єдиним пристойним персонажем у альбомі МУР та фільмі. Хвильовий постійно говорить мудрими цитатами, Тичина ховається, Сосюра постійно у тривожності та ніжності, Йогансен та Вишня мовчать. Окрім живої Троянкер.
Троянкер — найбільш вдалий результат фільму. Бо саме через неї йде та атмосфера 1920-х, яка є привабливою в інших культурах. Атмосфера молодості, мрій, надій, пристрасті, невпорядкованого сексу, алкоголю, наркотиків, вечірок та творчості.
Я дуже вдячний тим, хто зробив цей фільм. Дуже радію, що багато людей подивились.
Дискусія, яку він викликав, дуже потрібна, і у цьому головна цінність стрічки.
Це дуже цікаво, бо саме Літературна дискусія 1920-х є чи не центральною подією нашої культури у 20 столітті. Тут вже хвіст виляє собакою.
Знімальна група Будинку Слово точно перші оживили героїв наших 1920-х. Це важливий крок, і він кращий ніж могло б бути. Далі, сподіваюсь, інші режисер(к)и та сценарист(к)и розізляться та створять свої версії.
P.S. Ви тільки подумайте, що відбувається. Велика кількість людей пристрасно (!) обговорюють письменників та письменниць 1920-х (!), про яких кілька років тому знали переважно вузькі кола, репрезентацію цих діячів у альбомі МУР з більш ніж мільйоном прослуховувань (!), а також влаштовують гарячі обговорення повнометражного художнього фільму (!) про них, спираючись на численні (!) видання та прочитані тексти (!) І ВСЕ ЦЕ ПРО ХАРКІВ!
