3 000 квадратних кілометрів землі

Автор: Дмитро Заєць

Поки наші воїни звільняють Харківську область, подивимось на найбільш типові уявлення про землю, характерні для українських медіа. Військове повернення території у три тисячі квадратних кілометрів вносить суттєву амбівалентність у наші стосунки із землею, з тим, що у нас під ногами. З одного боку, земля постає незнижуваною вищою силою, яка боронить військо, що буквально ховається в ґрунті, дає надію на мирне життя і дає можливість його відродження. З іншого боку, це об’єкт, базовий економічний актив, який ми намагаємось повернути у власність, контролювати, обробляти, але від якого ще треба захиститися, бо земля містить пастки (міни, розтяжки, нерозірвані снаряди, отруту), тобто земля стала джерелом різних форм загроз. Ця амбівалентність надзвичайно важлива, оскільки культурні зміни, які зазнає наше суспільство в ході війни, можна значною мірою інтерпретувати як зростаюче (і катастрофічне) домінування останнього способу мислення про землю.

У статті «Під землею і на землі» харківська активістка, культурна діячка Іванна Скиба-Якубова згадує розмову зі своєю іноземною товаришкою, що у відповідь на розповідь про звільнені села говорить: «Нащо ти так глибоко це в себе пускаєш? Дисоціюй! Зрештою, ти — це не ця земля». Іванну вразив такий відсторонений погляд, заснований на вірі західної людини в те, що земля є мертвим, вільно модифікованим об’єктом, потенціал якого слід використовувати максимально, і що така поведінка є раціональною і бажаною.

«Як пояснити, що я — буквально є ця земля, ми всі — вона, й нічого іншого у нас просто немає?», продовжує Іванна.

Цей пафос спорідненості українців з землею є результатом усвідомлення залежності від землі як фундуючого елементу нашої культури й економіки. Усвідомлення, яке значно посилала війна. Втім цей пафос закладає сильний територіалізм у й без того аб’юзивні стосунки людини з землею. Якою буде «відповідь» землі? Чи прийме вона наше повернення без спроби зробити ці стосунки більш симетричними?

«Відповідь» буде негативною, якщо не визнати землю, що означало б визнати її оновлення та автономію.

Однією з альтернативних дискурсу господарювання є ідея пермакультури, що сформульована Марією Пуч де ла Беллакаса.

На її думку, пермакультура стає моделлю альтербіополітики — нової політики життя, принципом якої є турбота про землю та людей, і яка на практиці означає вкладення особистих зусиль у спільну роботу всього живого на благо сталості певної локальної спільноти, що пов’язує людей та інші форми існування. Пермакультура позбувається шкідливих бінарностей, як от поділ на орні та природні території. Замість дихотомічного ландшафту з чіткими межами та бінарними опозиціями (сільське господарство проти лісу; «Сади перемоги» проти пустки) виникають нові гібридні форми екосистем, у яких орні культури співіснують із некультивованими рослинами. Ця форма вирощування також вимагає жорсткого поділу на непотрібні рослини, які видаляються із землі та ті корисні, що вирощуються в ній.

Альтернативна біополітика виникає з почуття взаємозалежності та бажання зробити певний союз людини-землі здатним до постійного відродження і зростання.

Тому, можливо, всупереч загальноприйнятим підходам, наше усвідомлення, що наш добробут залежить від землі, вимагає від нас створення гібридних форм, «натурокультури» (Дона Харавей), заснованих на використані новітніх технологій, локального знання, традицій рільництва, здатності людини контролювати довкілля, щоб побудувати новий, небінарний світ, або принаймні визнати цінність гібридів. Тут не йдеться про повернення до стану природності, до дикості, якої більше немає в повністю перетвореному людиною середовищі.

Мова йде про турботу про цю скуйовджену землю, ті 3 000 квадратних кілометрів, які ми «звільнили» великою ціною, турбота про її сталість не лише в інтересах людини, а й усього, що існує на ній, під і над нею, що створює взаємозалежне ціле.