Мінерали, що бігають й копають
Автор: Дмиро Заєць
Володимир Вернадський бачив людей як винятково потужний мікс мінералів. Найбільше його вразило те, що матеріальна земна кора була упакована в безліч рухомих істот, чиє розмноження створює матеріальність на глобальному рівні.
Люди, наприклад, розповсюджують та концентрують кисень та інші елементи земної кори у двоногі, прямоходячі форми, що мають неймовірну здатність блукати, бродити, копати й шукати інші елементи у безліч способів в земній поверхні.
Джейн Беннетт так резюмує концепт «геологічних агентів» Вернадського: «Ми — мінерали, що ходять й розмовляють».
Інший американський філософ Джефрі Дж. Коен не просто підкреслює спорідненість людей та речей. Він вказує на кістку як приклад внутрішнього інорганіцизму людини. Кістка вказує на шлях, за яким ми не тільки тварини, живі істоти, але й мінерали.
«Люди ходять по землі прямо, тому що мінерал давно проник у тваринне життя, щоб стати партнером у мобільності. Хребетна кістка — це архітектор руху, камінь, навколо якого плоть влаштовується, щоб ковзати, бігати, плавати, літати».
Поява кістки зробила можливим нові форми контролю руху, зокрема війну.
Тут кістка виступає рушієм та шейкером, агентом мінералізації мʼясних штурмів та оборони. У певному сенсі людина на війні є обʼєктом кістки, її міць, цілісність, комплектація відповідають за виживання та долю солдата. Чи витримає він штурм, чи доповзе до еваку, який висновок зробить комісія, чи повернеться він із пекла. Агентність солдата не є властивістю індивіда, скоріше результатом асамбляжу мінералів, металу й технологій.
Українські генерали демонструють глибоку приналежність до матеріалізму. Їх концепція людина тримається на речовитості, яка, на жаль, виправдовує інструментальне ставлення до особового складу, його обʼєктивацію. Звичайно, мета керівництва полягає не в тому щоб розпізнати присутність нелюдського у тілі людини. Стоять практичні задачі: оперативне переміщення сил та засобів. Але результати жорсткої інструменталізації цілком реальні. Мінерали весь час ламаються, втрачаються, перемішуються, стираються. Що ще більше дратує вище керівництво. Ризик редукції людини до бойової одиниці, сполуки мінералів, що здатна копати й бігати, найбільш помітна у матеріалістичній концепції людини, згідно якої річ завжди на шляху до смітника. Становлення сміттям означає для неї соціальну смерть, забуття.
Новий матеріалізм, на противагу об’єктивації, наполягає на тому, що будь-яка річ завжди більше ніж просто обʼєкт, підкреслюючи її жагу до життя, спротив і навіть щось на кшталт волі.
Ці сили добре відомі кожному солдату, який міцно стискає шматок сріблястого металу з образом святих в окопі, коли інший, більший шмат, падає поряд бомбою. Просто спитайте звʼязківця, ребівця, бплашника чи простого водія, чи визнає він волю речей.
Здається, щоб перемогти нам потрібно не більше зброї і людей, а усвідомлення своєї вбудованості в асамбляж природи-культури-технологій та культивування цінності металів, мінералів у собі й на полі бою.
Це вимагає визнання їх приватних інтересів, більшого співчуття до страждання техніки, зброї, кісток, і, звісно, більшої любові до світу речей, чи хоча б побачення з ним. На останнє надихає впевненість Джефрі Дж. Коена в те, що не тільки люди бажають мінералів, але дозволивши їм власний плин часу, ми можемо надіятись, що й мінерали полюблять нас.
