Під тиском заздрості. Рецензія на нечитання книги Бориса Філоненко

Книга від Філоненко Б. прибула 10.11.2024. Принципово, не відкрита досі. Від заздрості. Спочатку треба подивитись на пана Філоненка так, як його бачить людина, що заздрить.

Автор: Дмитро Заєць

Цей погляд супроводжує перманентне почуття провини перед такими цнотами Б. як ефективність, результативність, дипломатичність, почуття гумору, імпозантність та розум. Ці внутрішні якості разом з філософським бекграундом, корисними зв’язками і чарівною посмішкою утворюють таку щільну й розгалужену асоціацію, яка здатна викликати сильну заздрість. Потенційна заздрість до Б. — це суттєва частина багажу людини, яка наважилась перевірити об’єктивність власної оцінки текстів збірки. У випадку з Культурою під тиском від ООО/ОООО, дуже складно ігнорувати присутність заздрості, збудженої поміркованістю й креативністю текстів, що значно відхиляються від стандарту (арт-критики).

Якщо визнати роль заздрості до Б., то треба її викрити, як був викритий секс психоаналізом, щоб створити вільних від заздрості читачів.

Завдяки соціологам, ми знаємо, що розподіл дефіцитних ресурсів мало коли буває оптимальним, якщо наше рішення залежить від страху перед заздрістю зі сторони менш вдалих людей. Це вірно й відносно Філоненко. Б. — не свята людина. Помилково вважати, що заздрість до нього — це прямий наслідок кураторського авторитету, статусу книговидавця, цікавого автора, й вона обовʼязково зійде нанівець, як тільки Б. стане більш піддатливим до наших забаганок. Чистий акт заздрості Гельмут Шок описує так:

«чим більш інтенсивна увага заздрісника до іншої людини, тим більше він замикається на жалості до себе».

У нашому випадку, знати Б., слідкувати за ним, читати його і, разом з тим, не чекати (чи не наважуватись) на взаємність; не прагнути любові з ним, дружби та захоплення, власне, і утворюють заздрісника до пана Філоненка. Він не крадій і не шахрай. Не бажає жінки Б., його цінностей чи прав на видання. Проте із задоволенням спостерігав би, як Б. втрачає репутацію, свої інтелектуальні здібності та красу. У фіналі — голову від шахеду. Ступінь задоволення цією картиною залежить від (соціального) положення того, хто заздрить, і відчуватиметься гостріше у посадці під Покровськом, провінційному містечку, за кордоном, у бігах, на ворожій сторонці. Мотивів для заздрості та стимулів, що її викликають, з кожним роком війни стає все більше. Для української культури — це справжній виклик. Нейтралізувати заздрість, зробити її більш-менш контрольованою. Як допомогти, з однієї сторони, заздрісникові якось змиритися з проявами нерівностей у його житті, та, з другої, Б., не звертати уваги (чи робити вид, що не звертаєш уваги) на заздрість до себе? Що може запропонувати українська культура, щоб редукувати владу заздрості й дозволити повсякденню текти з мінімальним тертям і перешкодами?

Характерно, що в повоєнні роки відбулось повне витіснення концепту заздрості. На противагу зраді, сорому, кривді, крінжу, гендеру, що жваво задіюються у ритуалах осуду та скасування, концепт заздрості є незручним у якості аргументу в публічній сфері креативного класу.

Тим часом цей емоційний синдром зачіпає кожного, чиєї особистісної зрілості не вистачає для того, щоб спокійно дивитись на тих, хто виїхав, подорожує, смакує, купує, заробляє, будує, отримує пільгу, виплату, має у власності, не орендує, має попит за кордоном й багато багато інших приводів для заздрощів.

У цих випадках ми зазвичай звертаємось до абстрактних понять справедливості, честі, називаючи щось нестерпним, неприпустимим, зрадливим, неукраїнським, ніж говоримо прямо — про свою заздрість до відмінностей.

Суспільство, що витісняє (справжню, деструктивну, злобну) заздрість ідеологемами про справедливість — дисфункціональне. «Україна — єдина», тобто вільна від заздрості спільнота — утопія. Це не означає, що треба принести в жертву заздрості все, але вдавати і діяти так, немов її немає, просто небезпечно (дитячий вандалізм, насилля від помсти, злочини із заздрості, ухилення від служби, вбивство на ґрунті ненависті).

З кута зору витисненою заздрості легко пояснити популярність публічних звинувачень і кампаній ганьби, звернених до заздрісників в Інтернеті та направлених проти тих, хто гідний заздрості. Такі маніфести апелюють до найелементарніших людських емоцій. Для розвитку в Україні вільного й творчого суспільства, ми не маємо права капітулювати перед заздрістю. Для цього треба не тільки визнати фактор існування українця, що заздрить. Не менш важливо обмежити заздрість (серед ВПО, бойових побратимів, тилових оленів та багатьох інших категорій несхожих), так само як і почуття провини у тих, хто спроможний сьогодні видавати книжки, писати рецензії; хто зміг вижити і служить в тилу чи повернувся до цивільного життя. Ріст заздрості і провини (іноді в одній і тій самій особистості) в умовах разючих диспропорцій життєвих шансів у різних груп українців, неминучі.

Протидіяти їх деструктивним наслідкам мають нові соціальні політики та загальна раціоналізація життя (що вимагає більш тривалої пам’яті, більш ширшого світосприйняття, здатності порівнювати кардинально несхожі цінності інших, повалення міфів пропаганди).

Цим текстом я намагався створити для себе втішне алібі від заздрості до Б., навіть якщо воно наскрізь складається з підтримки. Впевнений, що заздрити Б. — це розкіш. Якщо не враховувати короткочасних запаморочень вій його успіхів, то в соціальному плані легітимізувати у якості цінності книгу Б. та почуття заздрості до цієї «криниці сучасності», що втамовує спрагу у власних творчих експериментах, є життєвою необхідністю для кожного українця, що заздрить.