Про дотик
Автор: Дмитро Заєць
Північне сяйво у небі Херсона. Пил Сахари на вулицях Києва. Відстріляний палець літнього чоловіка у Вовчанську. Австралійська екологиня Вел Пламвуд, що стає здобиччю для крокодила під час прогулянки на каное в Національному парку Какаду. Кількох прикладів відчутного дотику (сонячної радіації, іншого континенту, ворожого ДРГ, доісторичного ящура) достатньо, щоб зазирнути в основу матерії і побачити там невизначеність, радикальну відкритість й нескінченність можливостей. І саме дотик є умовою матеріалізації всіх систем у їхній динамічній переконфігурації не/стабільності.
Матерія ніколи не є вирішеною справою. Вона завжди радикально відкрита, як український кордон. Разом із Донною Гаравей ми могли б запитати: кого і чого ми торкаємося, коли торкаємося заряджених часток, пилу, кулі, зубів дракона? Або, радше, децентруючи та деконструюючи «ми» у самому акті торкання, ми можемо поставити запитання так: коли сонячні промені зустрічаються з магнітним полем Землі, коли українські хмари взаємодіють з африканським піском, коли вони торкаються один одного, кого або чого вони торкаються? Фізик квантового поля та професорка філософії Карен Барад дає важливу й неймовірно інтимну відповідь: «дотик, відчуття, пише дослідниця, — це те, що робить матерія, або, радше, чим є матерія: матерія — це конденсація здатності реагувати». Дотик — це справа відповіді. Кожен із «нас» утворений здатністю реагувати. Кожен із «нас» конституюється як відповідальний за іншого, як той, хто перебуває в контакті з іншим. Нескладно здогадатись, що неспроможність дати відповідь, тримати контакт ведуть до зникнення матеріального обʼєкту.
Варто усвідомити, що нелюдське, нечуттєве, ірраціональне, небезпечне, хиже та вороже кидають нас до дна того, що тягне за собою відповідальність. Какофонія прошепотілих нарікань, зітхань і криків у фб, нескінченна безліч владних істот, що дифрагують у різних корупційних скандалах, а потім свиступають у медіа, виправдовуючи чужу недбалість — це шлях до небуття, який можливий не стільки через когось, через нас. «Ми не можемо це зупинити, ми не можемо це контролювати, ми не можемо це укріпити». Ми не можемо заблокувати зміни клімату, спрагу хижака, збоченість ворога, в надії на більш справедливий, комфортний, вегетаріанський світ. Але це не зменшує нашої відповідальності. Навпаки, це те, що робить її можливою.
Напади крокодилів у Північній Австралії часто призводили до масових вбивств крокодилів, тому, щоб її досвід не наразив цих істот на небезпеку, екологиня Вал Пламвуд після неймовірного спасіння старалася звести до мінімуму розголос і приберегла цю історію лише для своїх друзів. Це виявилося надзвичайно складно. ЗМІ все одно опублікували викривлену версію історії з акцентом на образі крокодила-чудовиська, здатного на садиське ґвалтування (пащі ящура за збігом обставин втрапили між ніг жертви). Вал довелося чекати майже десять років, перш ніж вона змогла повернути свою історію і написати про неї своїми словами.
Чи маємо ми час на таку довгу відповідь?
