Повернення
Автор: Дмитро Заєць
У воєнний час ми стали частіше торкатися землі.
Більшість прикладів тактильного контакту із землею приголомшливі, траурні, утилітарні або буденні.
Те, що було незвичайним і все більше перетворювалось на комерційну забавку, тепер стає повсякденним життям, як у давні часи. Практики чуттєвого контакту із землею стають суспільними, а для окремих груп українців, воїнів ЗСУ та мешканців окупованих земель, вони є єдиною можливістю вижити, що приймає різні форми, починаючи від окопування, простого укриття для живої сили та техніки, риття землянок і закінчуючи усвідомленням ролі землі в екосистемі міст через міські городи й сади, заснованих на ідеях пермакультури.
Найліпше повернення землі зрозуміле військовим, особливо в обороні, чиє життя прямо залежить від «заземлення», чиє «вкорінення» стало панівною нормою.
«Війна пахне потом… Ідти весь час гружений. Копати. Ще раз копати».
— забруднення землею для Віктора Розового не є розвагою, новим відчуттям. Це життєва необхідність.
«Може здаватися, навіщо весь час копати ями? Це практика — мозолі на ваших руках, піт і «матюки», які ви будете вгризати в землю — це ваші відновлені м’язи та навички для того, щоб мати змогу зберегти своє життя».
— земля у заклику до тероборонівців іншого нашого захисника Тараса Обоїста.
Політичні новини останніх тижнів дивним чином пригорнули увагу на інші форми повернення до землі. Мова про міський конфлікт щодо зелених насаджень. Кілька років поспіль у Харкові прикладом цього були суперечки щодо використання газонів як місць відпочинку мешканців. Управителі міських зелених насаджень тривалий час обмежували таку можливість, вказуючи на те, що це зменшить естетичну цінність зелених насаджень і призведе до їх спустошення.
Але в очікуванні ядерного удару з’являється самоіронічна надія харків’ян на те, що влада нарешті дозволить сидіти «на траві».
Надія, втім, небезпечна, бо приховує очевидний факт — влада ніколи не віддасть землю навіть перед обличчям ядерних загроз. Це право треба «взяти» й зробити контакт із землею невіддільною частиною міського життя. Цей тип інклюзії є хорошим прикладом «натурокультури» Донни Харавей.
Навіщо зберігати застарілі практики відокремлення природи від життєвого досвіду містян? Це більше віддаляє нас від неї. Треба відновити стосунки, які пов’язують нас із землею у місті.
Іншим прикладом обговорюваного повернення є обробка міської землі, що розуміється як елемент мобілізаційної економіки. Прояви такого ставлення включають Сади Перемоги та інші ініціативи, спрямовані на ефективне використання землі для вирощування харчових продуктів, щоб не допустити продовольчої кризи. До міського городництва також треба додати велику популярність горшкових рослин вдома та на балконах, вирощування невеликих присадибних ділянок, які не стільки задовольняють харчові потреби, скільки розглядаються власниками як форма відпочинку, хобі. Завдяки такій діяльності земля стає частиною повсякденного життя. Отже, війна, нетипові умови побуту, потенційний дефіцит їжі, ворожий наступ, атомні бомби й багато інших перешкод, неочікувано, повертають нас до землі. Непомітна, під ногами, вона опинилась на передньому краї життя.
