М’яка гниль, заспокійлива гниль, розквітлий сад
Автор: Дмитро Заєць
Попри довгий шлях крізь українську бюрократію, почалась підготовка території першого в Україні Саду відновлення.
«В Україні люди живуть в постійному стресі: війна, ракетні обстріли, негативні новини. Тож я вирішив досліджувати проблематику психічного здоров’я в Україні та намагатися допомогти людям із ментальними травмами. Ми розмовляли з лікарями, які займаються психічним здоров’ям. І вони не всі знають, як упоратися з такою кризою громадського здоров’я. Ось чому цей терапевтичний сад надзвичайно важливий»
— впевнений Мікаель Колвілл-Андерсен, данський урбаніст, що мешкає у Києві та створює те, що можна назвати архітектурою «занепаду» (читай повне інтерв’ю з Мікаелєм).
Сад зʼявиться на території Київської психіатричної лікарні імені Павлова — найбільшої в Європі. Сюди він потрапив після невдалої спроби розгорнути його на Подолі, на занедбаній ділянці по Притисько-Микільскій. Сад створюється для відновлення метального здоровʼя ветеранів та цивільних, постраждалих від війни, та, судячи зі стосунків Мікаеля і міської влади, потрібен вже самому урбаністові. Я розглядаю цю локальну ініціативу та стратегії відновлення як форми «занепаду» — субстрату будівельного процесу, який одночасно є радикальною реформою та розпадом самої архітектури. Цікаво подивитись на таку спеціальну інфраструктуру як терапевтичний сад у загальному контексті «фронту відновлення» (уперше про «фронт післявоєнного відновлення» як спеціальний напрямок урядових та неурядових ініціатив зауважив Віктор Загреба) та дивізіону реінтеграції ветеранів (див. наприклад посібник з Реінтеграції колишніх учасників бойових дій від ООН в Україні).
Щоденні руйнування Харкова, Запоріжжя та багатьох інших прифронтових міст; знищення культурних памʼяток; забудова природних заповідників (більше про це на сторінках Української природоохоронної групи, Екодії, Екорубрики) та паралельна їм шизофренічна робота архітектурних груп з післявоєнного відновлення та меморілізації, змушують нас мати справу із анахронізмом, помилковим віднесенням подій однієї епохи до іншої.
Тож для початку треба наважитись на очевидні тези: 1) «після війни» не настане; 2) надзвичайне положення — назавжди; 3) наші міста занепадають, але не процедури, що їх організували. Постає тільки одне питання, як приймати занепад?
Іранський філософ Реза Негарестані, автор концепту інгуманізму, називає процес розпаду «одночасно інтенсивно негативним та екстенсивно позитивним» (за рецензією Майї Кронік на роботу Негарестані “Undercover Softness”). Процес розпаду створює нові стани, афекти, величини і навіть цілісні системи, не ліквідовуючи їх і не реформуючи. Сад відновлення є частиною цього процесу створення інфраструктури, яка локалізує травмовані тіла і душі як скамʼянілості воєнного стану. Філософ Квентін Мейясу увів концепцію архе-скамʼянілості як основу для розгляду «не просто матеріалів, що вказують на сліди минулого життя… але матеріалів, що вказують на існування давньої реальності чи події». Розклад тіла і душі викликають відразу, їх логіка та естетика табуйовані у нашій культурі, бо порушують цілісність сенсу, вказують на недосконалість людини, її тілесну вразливість. У терапевтичному саді розкладання має зупинити споглядання та взаємодія з природою. Своєю чергою, природі не притаманна ідея розділення на гниле й здорове, усе живе — це інтерполяція (випадкове оновлення) між двома цими станами. Негарестані пояснює, що розпад — це нескінченно малий процес розкладання, що згладжує різницю між людьми, мухами, осами, рослинами, грибами за спектром токсичності. «Жаба, міазми, бруд і людина — всі стають частиною диференціального поля», де немає повної трансформації чи стирання, а лише безперервна інтерполяція. Розпад — це сила, яка постійно витягує внутрішні форми з себе. Це тінь метаболізму.
Чим дійсно можуть допомогти нам сади відновлення? Ветерани, переселенці, біженці, або постраждалі від обстрілів, більш досвідчені у розкладанні, можуть навчити нас колективному співіснуванню в токсичних ландшафтах занепаду. Допомогти зрозуміти, як зберегтись перед обличчям ціленаправленого руйнування життєсвіту, як ухопити та засвоїти незліченну випадковість війни, розвіятись, втекти.
Саме цей досвід гниття, має лягти в основу політик відновлення, архітекутрної «екосексуальності», на противагу «найкращим практикам міського дизайну, співтворчості та сталості» (з місії урбаністичної коаліції «Розквіт»). Проєктування з урахуванням занепаду дозволить краще узгодити будівельну й соціальну діяльність з логікою природи й забезпечити сталість не у звичних термінах (довкілля, економіки або спільноти), а як інклюзивну уяву. Так розуміє сталість Альфред Сіверс у роботі Trees зі збірки “Inhuman Nature”. Подібно до піхотинців, що живуть у багнюці, тих, хто пішов, запив, відкупився й багатьох інших «ухилянтів», ми могли б відмовитися від драматизму та зарозумілості героїчних історій українських «superhumans» і натомість прийняти різноманітність приватних і ситуативних рішень, нашого власного типу соціальної реальності.
Я не є прихильником подальшого занепаду. Швидше, закликаю до визнання його як законної екологічної та фізичної сили, яка не має власної моральної чи політичної програми. Нам необхідно покласти край страху перед розпадом та запереченню того, хто розкладається.
Якщо розпад має статися, чи можемо ми більш вдумливо та демократично розглянути, де він відбувається, на кого та на що він впливає? Наприклад, ми могли б колективно прийняти рішення прийняти розпад наших болючих політичних та економічних систем, а не розпад тих, хто стає все більш і більш вразливим через ці системи. Навіщо ганятися за міфом про безсмертя нації, коли, як казала Розі Брайдотті, «багато хто з нас, людей, набагато смертніший за інших?».
Так куди нам рухатись? Якщо ми визнаємо необхідність як занепаду, так і змін, можливо потрібна відбудова гірше, ніж було? Відбудова, в якій жах, корупція, сміття, невігластво, жорстокість й дикунство нападають на засади архітектурних концепцій. Це непривабливий варіант, що вимагає домовленостей про різні рівні токсичності. Брудний сценарій, за яким нам треба підготуватись до робити із гниллю, що нас оточує, яка врешті решт може стати грізним союзником, бо «гниль, як помітили Шуйі Цао та Регіна Грінфілд з художнього колективу Decompose, ніколи не спить».
