Мистецтво як війна
Автор: Дмитро Заєць
Подібність мистецтва і війни має специфічний характер, оскільки перша форма людської діяльності, як співвідносна з вищими соціальними верствами, відноситься до духовного (творчість, уява, ідеї, поняття), життєствердного, як зрозумілого лише людині, а не до тілесного й смертоносного.
Мистецьке середовище, нечисленна система представництва, має значно вищий соціальний і культурний статус, ніж військові.
Митці не несуть загрози, навпаки задають шаблони дій у позамистецьких сферах життя. Мистецтво також є джерелом стандартів, що визначають, що слід вважати цінністю — ми кажемо, що той, хто є фахівцем у своїй справі, є митцем (навіть коли мова йде про архітектора), а унікальні навички, які потребують тривалого навчання, метафорично називаються мистецтвом (навіть якщо це мистецтво приготування їжі, війни чи любові).
В українському мистецтві війна дуже часто стає темою мистецтва. Чим більше «мистецтво промовляє війну», тим більше перша форма людської діяльності стає подібною до другої (насамперед через естетизацію руїн, видовищність бою, а також ідеологічну дієвість креативного класу).
Щоб описати відносини між мистецтвом і війною в Україні і вловити схожість і відмінності між ними, ми повинні враховувати, що ці відносини є асиметричними — саме мистецтво намагається стати війною, а не навпаки, митець намагається стати солдатом на «культурному фронті». Тим часом справжньому солдату нічим похвалитись перед високим соціальним авторитетом митця, його мобільністю та увагою західних культурних інституцій. У контексті цієї асиметрії важливими є не тільки мейнстримовий процес, в результаті якого мистецтво стає війною або намагається бути нею, імітуючи «війну в садах», але й девіантні процеси «бусифікації» художників та їх наслідки (дружні збори, хроніки їх поранення, повернення на художню сцену у якості тотема).
Ці паралельні процеси означають, що сьогодні ми переживаємо зміни як у тому, що є мистецьким, так і в тому, що належить до сфери військового протистояння агресії, і, ширше, також у соціальному контексті, в якому знаходяться світи мистецтва та оборони.
Найважливішою зміною, яка сьогодні відбувається через війну, є те, що вона стає центральною сферою суспільного життя, правила та функціонування якої наслідуються повсюдно, зокрема у сфері мистецтва.
Остання перетворюється на війну не тому, що фізичні зусилля, рухи й страждання, що супроводжують боротьбу з власним тілом і тілами ворогів, стають важливими, а тому, що у світі мистецтва починають домінувати принципи боротьби (інформаційної, ідеологічної, символічної).
У боротьбу включаються всі: митці, куратори, критики, галеристи, журналісти й навіть редактори суспільних мовників. Вони збирають, вимагають, пам’ятають, корегують. У результаті цієї трансформації не тільки стирається межа політичної активності та художньої діяльності, мистецтво втрачає свою центральну та конститутивну цінність — автономію та стає «нормальною» частиною суспільного порядку, правила якого сьогодні задані умовами воєнного стану.
Війна, а не мистецтво, здається сьогодні є авангардом,
оскільки в її плині ми маємо справу з радикальним експериментом у нових формах колективного життя (посестринство, волонтерство), технологій (БпАК, РЕБ), комунікації та культурного виробництва (рекрутинг, агітація, адвокація), з тестуванням масштабних фандрейзингових кампаній і встановленням нових кордонів, що розділяють те, що є людським від нелюдського.
